1903, 5 березня – у Санкт-Петербурзі у дворянській родині з глибокими українськими коренями народилася Наталя Забіла. Вона надзвичайно пишалася своїм походженням і часто розповідала про предка, козака-характерника Петра Забілу з Борзни, який прожив аж 105 років і до останнього був генеральним обозним. А козацьке прізвисько Петро Забіла отримав за звичку усі страви «забілювати» молоком та сметаною. Наталя вирішила – виросте й уславить свій рід, не зганьбить пращурів, тому наполегливо вчилася. Знала досконало декілька мов, писала вірші, майстерно грала на фортепіано.
У 1917 році батько Наталії залишився в Петербурзі, а мама з дітьми тікає від революційного безладу в Україну. Оселяється у невеличкому селищі Люботин на Харківщині. Щоб допомогти родині, Наталя закінчує прискорений курс гімназії та влаштовується вчителькою в школу в передмісті. У романі Наталі Забіли «Семафори відкрито», який не перевидавався з 1935-го року, є автобіографічні пасажі, котрі натякають, через які випробування їм довелося пройти: громадянська війна, голод, тиф, воші.

Ще в студентські роки вийшла заміж за молодого письменника, члена-засновника Спілки селянських письменників «Плуг» Саву Божка, народила сина Тараса. Чоловікові подобалося «кочове» життя, романи-експромти, а Наталії хотілося родинного тепла. У квітні 1924 року Сава поїхав до Кам’янця. Наталка Забіла залишилася у Харкові на навчанні. Тривала розлука негативно позначилася на сімейному стані. За свідченнями деяких сучасниць, Наталя була далеко не взірцем подружнього смирення, покори та всепрощення. Молоде подружжя один одному виставляли ультимативні вимоги, що призвело до розладу сім’ї.

У 1925 році вона закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти (нині – Харківський університет ім. Каразіна). Гарувала Забіла аби мати власне житло: в редакції журналу "Нова книга", в Українській книжковій палаті. У 1926 р. вийшла перша збірка її віршів "Далекий край", а 1927 р. – перша книга для дітей – оповідання "За свободу" та "Повість про Червоного звіра", у 1928 р. поетична розповідь для малят "Про маленьку мавпу". Юному читачеві адресовані "Пригоди з автобусом" (1928), "У морі" (1929), "Про Тарасика та Марисю" (1930), "Ясоччина книжка" (1934). Майже одночасно її твори перекладалися й видавалися російською, адже її перекладачка – рідна сестра Марія Забелло.
І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх та любов мільйонів юних читачів. Не менш популярною була і її «Абетка» та читанки, якими зачитувалися всі школярі багатьох поколінь.

Видається, що бажання бодай у поезії втілити ідеал материнства, щасливої родини, котрий не вдавалося реалізувати в житті, значною мірою пояснює причину переходу Наталі Забіли майже виключно на творчість для дітей. Не надто щаслива в особистому житті, від чоловіків Забіла чекала насамперед теплоти та підтримки, а головне – мріяла про велику родину.
Другий шлюб із дитячим поетом Антіном Шмигельським також був невдалим. Одна за одною Наталя Забіла народила двох дочок. Ясочка та Галинка були хворобливими, потребували пильного догляду. Під час Голодомору у письменницькій їдальні давали не більше двох обідів на сім’ю, яка б вона не була. І хліб за картковою нормою: по два тоненькі шматочки на кожного. Дівчатка померли. Подружжя розлучилося, але квартири Антін Шмигельський не залишив, їдучи у відрядження, вмикав на повну потужність гучномовець і зачиняв свою кімнату на ключ. Кажуть, що з ненависті, з бажання помсти він став причетним до арештів своїх земляків – Д. Загула, М. Ірчана, В. Бобинського, В. Ґжицького, восьми осіб із родини А. Крушельницького. Усіх членів організації "Західна Україна" було репресовано у 1933 р. В нагороду А. Шмигельський у 1934 р. став членом Спілки письменників СРСР.

Що ж до самої дівчинки Маринки, то вона була дитиною від третього чоловіка письменниці, художника Дмитра Шавикіна з яким Наталія Львівна одружилася перед війною. 3 1945 року Дмитро мешкав окремо від родини, у Києві, і листи Забіли до нього засвідчують, як важко їй було зробити вибір між успішною кар’єрою, налагодженим побутом у Харкові та бажанням бути разом із чоловіком. Колеги навіть скаржилися, що вона у Києві вважається киянкою, а в Харкові – харків’янкою, а тому друкується і там, і там, отримуючи подвійні гонорари. Зрештою, 1951 року жінка робить вибір, ключовим аргументом для якого, очевидно, стає смерть дочки Марини. Єдиний син Тарас вже має власну родину – тепер для Забіли сенс життя зосереджується на чоловікові, котрий, як можна судити з листів, часто засмучував: іноді жив її коштом, полюбляв погуляти на стороні, зловживав алкоголем та наркотиками.